Ще нещодавно Тарас Григорович був студентом РІС КСУ, а тепер у розкладі занять перед його прізвищем красується надпис “викладач”. На його парах завжди цікаво, він завжди посміхається. І що може бути краще для студента, аніж викладач у хорошому настрої. А от яким було студентське життя Тараса Григоровича, ми вирішили дізнатися в нього.
- Тарасе Григоровичу, як здійснювався Ваш вибір вузу? Чи складно це було і чому саме РІС КСУ? Які надії Ви покладали на наш інститут?
- Для вибору Інституту слов’янознавства в мене було дві головні причини: по-перше, цікава спеціальність – МІ, звичайно))), а по-друге – простота вступу. Склалося так, що у Рівненській державній гуманітарній гімназії, де я навчався, випускні іспити були одночасно вступними до Інституту. Це, власне, і була та “соломинка, яка переламала спину верблюда”!
- Чи вважали Ви тоді свою майбутню спеціальність перспективною, чи ніколи не було такого відчуття, ніби Ви не там?
- Про якусь особливу перспективність, серйозний розрахунок я, звичайно, в ті роки не думав. Але свою роль зіграло те, що я “бачив” себе у тій кваліфікації, яку пропонувала обрана спеціальність.
- Який з моментів студентського життя запам’ятався найбільше?
- О, таких моментів багато, зараз усіх навіть не згадаєш… Запам’ятався особливо захист дипломної роботи – це був справжній “чорний понеділок”! Почну з того, що на захист, який було призначено на 12:35, я йшов не зовсім готовим: напередодні мені “скоригували” (в силу специфічності) тему роботи, тому замість того, щоб готуватися до виступу, я дороблював саму роботу. В результаті в мене не було ані презентації, ані роздрукованої наочності. Все це я планував надолужити перед самим захистом. Але… Головне на той час місце в Рівному, де можна було друкувати на аркушах великого формату, був магазин “Чіп”. Однак коли я з’явився там у горезвісний понеділок, мені життєрадісно повідомили, що єдиний у них широкоформатний принтер поламався, а полагодять його тільки…через 2 дні. Єдине, що мені залишалося в такому випадку – поспішати в інститут, щоб встигнути хоча б з презентацією. Принаймні так я думав. І помилявся! На розі вул. Соборної, по дорозі на зупинку я потрапив під “дощ” – маляри, які фарбували будинок у зелений колір, не могли вибрати кращого часу розлити фарбу, аніж той, коли я опинився точнісінько під ними… Найгірше те, що я не одразу зрозумів, що сталося – фарбували розпилювачем, тому в результаті весь мій лівий бік, від голови до п’ят, став оригінального фасону – в зелену крапинку. Результат – втрачена година часу на поїздку додому та переодягання. В інституті я з’явився, м’яко кажучи, не в настрої, і, як і був, неготовим до захисту. Та світ не без добрих людей – мені підказали, що на іншому боці міста є ще одна фірма, де я все ж зможу роздрукувати свою наочність! Не вагаючись і будучи вже готовим до усього, я рушив в дорогу. Але, ледве знайшовши згадану фірму, я був змушений милуватися вивіскою з написом “Переоблік”, яку прямо перед моїм носом почепив на двері працівник… Однак сталося диво – чи то вираз мого обличчя, чи моя військова сорочка і галстук змусили працівника на секунду затриматися біля дверей… цим я і скористався. Та я був не єдиним клієнтом – переді мною стояв хлопчина з “водного” і довго й нудно пояснював, як і що саме йому треба роздрукувати. Співробітники фірми, мабуть з тих же причин, з яких я взагалі потрапив до приміщення, перезирнувшись, вирішили пропустити мене поза чергою. Тим більше, що мені тільки й треба було, що роздрукувати 2 нещасні схеми. Була єдина проблемка – одна схема називалася “Схема інформаційної роботи розвідки”, а друга – “Види і застосування Психологічних операцій військами спеціального призначення США на різних стадіях конфлікту”. Важко передати словами вираз облич цих молодих людей, коли вони побачили таке… Додайте до цього мій офіційний “міліарний” вигляд і вам стане зрозуміло, чому далі мене не тільки обслужили поза чергою, а ще й загорнули роздруковані плакати, перев’язали їх стрічкою, і провели до дверей! Одним словом, на захист я спізнився, але далі вже все було ОК! Тому, не бажаючи нікому такої пригоди, дам одну пораду – ставтеся до всього, що з вами відбувається, по-філософськи, бо найчастіше все це – ще один привід пізніше посміхнутися!
- А чи були викладачі, яких студенти боялися?
- Страх викладачів переслідував мене протягом першого курсу (типовий “діагноз” студентів молодших курсів). Потім такого, звичайно, не було.
- Чи важко було знайти порозуміння з якимось із викладачів? Як потрібно виходити з таких ситуацій?
- Це справді нескладно. Для порозуміння з викладачем ЗАВЖДИ достатньо єдиної речі – відповідальності у засвоєнні конкретного предмету. Як це зробити – регулярно готувати семінари (практичні), мати 100% відвідування тощо – все це нюанси, які залежать від кожного викладача.
- Чи Були Ви чиїмось улюбленцем серед викладачів? Чи допомогало це в навчанні?
- Відверто кажучи, під час навчання я (та й мої одногрупники загалом також) якось не звертав уваги на прихильність до мене тих чи інших викладачів.
- Якби Ви могли повернути час назад, обрали б знову РІС КСУ?
- Звичайно! Адже незалежно від того, де ти навчаєшся, якщо тобі цікаво, ти хочеш чогось досягти, ти досягнеш цього. Якщо ж ти просто “відбуваєш повинність”, то де б ти не навчався, навіть в найкращому і найелітнішому вузі, врешті ти опинишся на тому ж місці, з якого почав, до того ж з нульовим результатом!
- В чому, на Вашу думку, різниця між нинішніми студентами і тими, які вчилися з Вами?
- Різного, як і спільного, до речі, багато. Ви просто… інші! І це – класно!
- Як впливає на Вашу викладацьку діяльність те, що Ви самі були студентом?
- Ну, усі ми (викладачі) колись були студентами! Те, що я почав свою викладацьку роботу одразу по завершенні навчання дало багато в плані розуміння мотивів і моделей поведінки студентів.
- Чи пам’ятаєте Ви студента, який Вас найбільше здивував, як це було?
- Дивуватися студентам – це неперервний процес! За роки викладання таких здивувань було стільки, що вже й не згадаєш, хто виграв “гран-прі”! Я спочатку все ретельно записував, але коли побачив, що писати доводиться постійно і багато, покинув це заняття!
- На Вашу думку, чи повинен ідеальний студент бути „ботаніком”? Яким він має бути, аби завоювати прихильність викладачів?
- Ідеальних студентів не буває. І це добре! Адже ідеальному студентові навчання було б просто непотрібне! Тотальний “ботанізм” – теж не вихід. Знайдіть у навчанні те, що подобається вам найбільше, і отримуйте задоволення!
- Ваші викладачі стали тепер Вашими колегами. Як Ви перейшли на цей рівень взаємовідносин?
- Це було не так важко, як здавалося. Вагому роль відіграло те, що усіх цих чудових людей я вже знав за роки свого навчання, а вони знали мене. Тому перехід на інший рівень відбувся легко і невимушено!
- Якби Ви стали завідуючим кафедри чи, навіть, деканом чи ректором, що Ви змінили б?
- Ой, а можна я не буду відповідати на це питання?)) Бути начальником – справа непроста і часто невдячна. Є такий хороший життєвий принцип – вирішувати проблеми по мірі їх надходження. Про такі речі треба думати вже тоді, коли станеш завідувачем кафедри, деканом чи ректором!
- А чи не виникало ніколи бажання повністю змінити напрям Вашої діяльності? Що це було б у такому випадку?
- Ні, такого бажання (поки що) не виникало. Справа в тому, що другою, не менш вагомою частиною роботи у вузі є робота наукова. Вона не менш цікава, аніж викладацька, і на це є одна проста причина – можна досліджувати саме те, що тобі до вподоби!
- Тарасе Григоровичу, що порадите нашим студентам?
- Найкраща, на мою думку, порада – знайти серед інформації, яку ти отримуєш під час навчання те, що подобається тобі найбільше. Згодом ти почнеш бачити цю улюблену тему практично у всіх предметах, які вивчаєш. І от після цього від самого процесу навчання починаєш отримувати задоволення! Тоді не женеш себе палицями для того, щоб підготуватися до чергового семінару. Та найголовніше, пам’ятайте – те, що з вами відбувається зараз – це найкраще з того, що було до цього, і завжди залишайтесь собою!
Немає коментарів:
Дописати коментар